Головна » 2017 » Вересень » 4 » ЗАГУБЛЕНІ
20:24
ЗАГУБЛЕНІ

                                                 Загублені
         Він мій ровесник. Ми обоє народилися через 17 років після Другої світової війни. І в дитячій компанії 60-х навіть товаришували, коли на трійку літніх місяців Петро з тіткою повертався до батьківського обійстя у село Горбів.
     У сприйнятті нашої ватаги сей хлопчик значився «городскім». Пам’ятаю, як заздрили ми його шортам із численими кишенями! Блакитні, з золотистою стрічкою та фасоном, подібним до теперішнього джинсового. Словом, у нашому краї подібне «не велось»!
     Не знаю з яких причин, але до закінчення школи Петра виховувала тітка на Львівщині. А коли родичка-лікарка за певних обставин гучної кримінальної справи 70-х, пов’язаної з наркотиками, опинилась у в’язниці, ситуація змінилась, оскільки після її звільнення юнак закінчував навчання на Полтавщині. Там вступив до ПТУ, пішов у армію та більше 4-х років носив погони прапорщика на надстроковій у далекій Комі АРСР.
                                                           На край світу!
   
 До Петра та його супутниці - 44-річної Ірини чимчикую вулицею, котра заводить прямо у ліс. Це урочище «Шепаковка». Подібне навколишнім місцинам літописного села Горбова. Ті ж мальовничі ландшафти з чисельними ярами та балками, посередині однієї з яких кілька століть тому предки нинішніх горбівців і проложили кінну доріжку. А обабіч поставили біленькі хатинки.
     Сей напрямок до лісу населяло до 30 селянських господарств з невеличкими присадибними ділянками та присутністю маленьких березнячків на краю городів. А ближче до середини вузенького шляху ще у «панські» часи добрі люди облаштували глибокий колодязь, з холоднющою, «як ніж», водичкою.
     Років 25 тому, ще не потрібно було б напружуватись, на кшталт теперішнього, при спробі відшукати обійстя героїв цієї розповіді. Бо і тут, і в інших «кутках» села тривало життя! Охайні садиби, прясла з вільхових жердок чи лозяні плетні… А щовечора, до кожного обійстя з пасовиська поверталась рогата худоба. Ось і були вулиці звільнені відь будь-якої зайвої порослі. Наразі ж, чим далі яром на північний-захід, рух відбувається «наосліп», хоча вулиця й носить ім’я Івана Франка! Хтозна, можливо у часи нашого дитинства ім’я Каменяра дійсно було доречним і викликало б гордість її мешканців? От тільки наразі цьому глухому сільському закутку куди більше личила б назва «Лісова». А «Івана Франка» надійно б замінила «Шкільну» чи «Молодіжну»!?
                                                  У кленовому полоні
     За останньою жилою хатою з правого боку прохідна частина вулиці різко звужується, представляючи подорожуючому живу картину з непрохідних хащів. Це - «мальоване» творіння матінки-природи останніх десятиліть.
Спорожнілі оселі та швидкий наступ здичавілої рослинності, як і на більшості вулиць села, докорінно змінили тутешній простір. Людей залишилась жменька. Вони один за одним, не поспішаючи, відходять у світ Царства Небесного. Чим ближче до володіння Петра та Ірини, тим лишень паралельні смужки від кінних колес на дорозі, вкритої чисельними шарами переплетеного травостою, залишають сподівання на правильність напрямку. Нарешті цивілізація остаточно закінчується! Про таку «радість» сповіщають знеструмлені стовпи, вже давненько позбавлені навіть електродроття. Тепер за сотню метрів дорога прямує простором, над яким від осені і до літа сонячні промені вважай не з’являються.
 
   Нарешті «потягло» димком ватри. Загавкав пес. Усвідомлюю, що тепер будь-який господарський звук вказуватиме на очікувану зустріч із людьми. І ось територія, що «підконтрольна» Петру та Ірині і, яка міцно закрита непрохідною зеленою стіною від сторонніх шумів, гуркоту та людських голосів! Тут панує інший світ та по-іншому здійснюється відлік часу.
                                                                Загублені
     На схилі, прямуючому з вершини яру на південь до «умовної лінії» дороги, якраз посередині процесу горіло багаття, над яким «лежачи» сиділа жінка у віці ще далекому від «поважного». Не зупинявся з гавканням надійний охоронець маєтку, а на вогню закипали ємкості з наїдками. «Смажимо картоплю, а ось ця кастрюла - їжа собаці, - пояснила мені відповідальна за куховаріння 44-річна Ірина Дунаєва, цивільна дружина Петра. Ми вимушені мучитись з пристосованим вогнищем», яке складається з кількох цеглин та залізних доповнень, які тримають над вогнем залізний посуд!
 
   Років 10 жінка не ходяча, хоча й не пригадує того рокового дня, коли у транспортній пригоді отримала важке травмування. Каже, що після випитої чарчини у гостях у сусідньому селі, опинилась на узбіччі автомобільної дороги у х.Путивську. Придрімнула, а якійсь негідник на швидкості переїхав ногу… Відтоді ліва кінцівка не тільки не працює, а й нічогісенькі не відчуває. У підсумку - єдиним способом пересування по хаті чи поза нею стало «повзання»! Саме так теперішній тип руху і визначає інвалід ІІ групи Ірина Дунаєва.
     День і рік знайомства з Петром Ірина загубила у пам’яті. Та все одно, за її словами, живуть з чоловіком не менше 20 років. «Прийшла у Горбів копати картоплю до дядька Льоші. Зустріла у хаті, де обідали Петра, та так і пішла за ним»!
 
   Розповідаючи уривки життєпису, Ірина не забуває нахилятися над «диво-піччю», яка продовжує диміти, наближаючи час родинної трапези. Перевертає на пательні порізану товстенькими шматочками «нелупку». «Оце така піч. Влітку зручно на дворі. А коли мороз - розпалюємо «чугунку» в хаті. Важко взимку. Тоді мучаємось з опаленням. Ось треба, щоб ви його подивились», - каже господиня загубленого посеред білого світу поселення. Тож Петро, підкорюючись проханню супутниці життя, міцно тримає за нашийник невтомного песика, забезпечуючи гостеві безпечне входження до оселі.
                                                         Розвалена піч
   
 До недавньої пори, мені особисто, 21 століття уявлялось епохою переконаної перемоги «продвинутих» технологій. Здавалось, навіть у глухі закутки далеких від цивілізаційних досягнень поселень Новгород-Сіверщини прийшли досягнення НТР!? Тим більше, що за останні роки, подорожуючи з сином Денисом сотнями кілометрів по району випало побачити немало різних див! Он скільки «тарілок» понавішано на селянських помешканнях від Мурав’їв до Ушивки! А трактори, авта чи найсучасніші гаджети у руках підлітків на сільських вулицях! А весільні кортежі на «найкрутіших» джипах?! На жаль, у випадку з «лісовим подружжям» з Горбова маємо геть інший приклад. Коли всі, кому слід пам’ятати, забули про соплемінників - Шевкуна Петра та його дружина Ірину. Тому, в їхньому, відокремленому від світу людського, просторі час зупинився.
 
 У відчинені навстіж двері та невеличкі вікна з південного-сходу ледь пробивається серпневе сонце. Його «люксів» реально не вистачає для освітлення і частини хати, вщерть заваленої побутовим непотрібом. Із зацікавленістю «дослідника» прагну угледіти бодай якесь джерело тепла. У «передній» знаходжу зруйновану піч із залишками сажі. За дверима «світлиці» Петро вказівним перстом направляє мій погляд на «вогнище», яке розпалюють взимку. «Ось на цій «чугунці» пробуємо готувати їжу та опалювати хату.» Усвідоміти особливості «авторської» методики виживання земляків у морозну пору року мені важко!? Хоча й на своїм віку побачив різного. Петро киває головою в сторону місця, яке я одразу нарік «лежбищем», що сподобалось господареві!? «Так, тут ми відпочиваємо з вечора до ранку, а потім - на вулицю»!
                                                          Про світло
   
 До речі, про світло. Зі слів співрозмовників, вони ніколи ні перед ким із високих начальників не ставили «електричного» питання, знаючи ціну «підключення»! Та й коли б ризикнув Петро зважитись на таке, у нього нічого б не вийшло. Бо здолати простір джунглів вздовж лінії, де за чверть століття клени настільки «наїхали» на електростовпи, що ті не витримали і похилилися на кілька десятків градусів від перпендикулярного стояння - йому одному не під силу! А за «спасибі» чи пляшку горілки чекати на помічників годі. Інша справа, що деякі господарські та життєві поради Петру зі сторони відповідним посадовцям бажано було б давати. Бо не всі ж на світ Божий народжуються спритними та ловкими. Отож, виходить, що й у цій темі він залишається загубленим у суспільстві і, без всяких сподівань, прислуговуватися тим, що Господь посилає з Неба - частинкою сонячних променів, місячним світлом, вогнем багатття та запаленою лучиною у хаті.
                               У подружжя є пилка, сокира та друг сім’ї
     У подружжя є пилка та сокира. Цим інструментом він, іноді, «видобуває» з навколишньої порослі гілки сухостою. Щось зріже - у вогонь! А «паливо» - з усіх боків оточує «п’ятистінок» із сінцями. До речі, будівля перейшла у Петрове володіння після смерті тітки та двоюрідного брата, які кільканадцять років тому трагічно загинули при пожежі. Запасу дров не видно. Не знаходимо поруч і ніякої клуні. «Грошову субсидію на паливо нам видають, - повідомляє Ірина. Минулого року отримали більше 5 тис. гривень. Але на ці гроші купували харчі та ліки. Оскільки у нас «у лісі» ніщо не росте, маємо все купувати. А ще ж - потребує коштів аптека. Петя мій хворіє.»
   
 Серед речового «завалу» на нефарбованій з минулого сторіччя підлозі поглядом гостя знаходжу інвалідний візок. Його не так давно Ірина отримала від соціальних структур. Цим «транспортом» господарка оселі має пересуватися, видвигаючись за межі володіння після виходу з лікарні внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. «Петро мене везе у село. Буваємо у свого друга Олександра, який любить мене і жаліє Петра!?» Олександр - 40-річний чоловік, чий будинок із півкілометра, ділиться з подружжям і водою. Бо стара громадська криниця, колись з найсмачнішою водою у Горбові, забруднена хімічними залишками добрив, які за советів хоча й знаходились далеченько - рухом «верховодки» проникли до колодязя. Ну, а бажання чи сил для очищення у селян за десятиліття не знайшлось. Тому й «жителям лісу», якими у Горбівській сільраді є Петро з Іриною, приходиться найчастіше і звертатися до родинного друга! «Тут у Саши я бува і миюсь, - каже жінка, переймаючись певними незручностями «специфічного» життя без води, світла, тепла не кажучи вже про засоби зв’язку.
     Сімейна пара, яка більше 10 років живе загубленими від світу, від його вимог, потреб, обов’язків та проблем, із бажанням розповідає про перебіг подій як до, так і після одруження. І дарма, що про Петра у більшості етапів його життєпису я орієнтувався з дитинства, хіба що за виключенням служби в совєцькій армії у далекій Комі АРСР, тема його повернення у село після вибуху на Чорнобильській АЕС та вибору кохання, як і нинішнього способу життя, викликала інтерес. Про це й поговорили.
                                         А для щастя треба зовсім небагато
 
   В Ірини не все гладенько вийшло з родиною. Особливо у відносинах із матір’ю та меншим братом. Він, за спомином співрозмовниці, не раз влаштовував неприємні ситуації та вдавався до бійок. Навіть піч поруйнував! Але, найважливіше - «він продав без мого відома будинок, який був і моєю власністю, - повідала про горе жінка. Словом, нічого доброго від рідних людей Ірина не очікує, розповідаючи, які вони відчуття порожнечі без так і не відчутого тепла та любові матері. Мабуть тому, навіть день народження найріднішої, як за законами суспільства людини, дочка не забажала запам’ятовувати? Разом з тим, на запитання автора цих рядків про почуття любові до свого супутника життя, Ірина легкою посмішкою на обличчі прагне підтвердити присутність у своїм серці того, що зветься коханням. Хоча й дадає, що «подібне розділяє до друга Сашка, бо він хороший чоловік»!?
     На моє прохання назвати три бажання, які й не перевернуть життя, але зроблять подружжя щасливим, Ірина відповіла, що «хотіла б отримати пожиттєву групу інвалідності і щоб більше ніколи не викликали на медичну комісію, оскільки «нова нога не виросте» і що «не погано було б відчути тепло печі у хаті…» Ну, а над формуванням змісту третього бажання, яке б уберегло родину від остаточної загубленості у людському товаристві, ми міркували разом. У підсумку дійшли до висновку, що доброю справою стало б відкриття шляху сонячним променям до оселі і, що моральна допомога громади так само не стала б зайвою, а Петро з Іриною не втратили б віри у завтрашній день.
     Звичайно, що все це лишень бажання, а коли серйозно, то у всій цій історії є трішки й сумного. Бо гірко спостерігати, як розумне, прагматичне і толерантне сучасне суспільство, зовсім не зашкодило, на певному етапі, «сповзанню» своїх ближніх на рівень значно нижчий, ніж той, до якого ми звикли. Навіть з причини елементарної людяності. І це - відкритий нервовий біль нашого часу. Який, на жаль і породив соціальну спільноту скривджених, в тому числі і на сіверському просторі. Тепер вони ЗАГУБЛЕНІ! І дарма, що наразі йдеться лишень про одну родину. Вони існують поруч з нами і не обов’язково в глухих лісах. А тому й забувати про цих людей ми не маємо права! Амінь.

 

Категорія: Люди | Переглядів: 136 | Додав: Valery | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar