Головна » 2017 » Травень » 3 » З СИНОМ НА ХУТОРІ ДМИТРА САМОКВАСОВА
20:40
З СИНОМ НА ХУТОРІ ДМИТРА САМОКВАСОВА

              З сином на хуторі Дмитра Самоквасова
                     (нотатки з одноденної родинної подорожі в дусі поваги                                                                     та любові до рідної Сіверщини)

         Інколи здається, що невгамонному бажанню подорожувати розкішним поліським простором найпівнічнішого закутка України - нема кінця-краю! Невипадково, близько 30 років ми в родині з задоволенням практикуємо одноденні багатокілометрові екскурсії Сіверськими теренами. В підсумку, окрім задоволення, маємо духовний скарб - авторські книги, чисельні світлини, багатогодинні відеозаписи та публікації в ЗМІ. Звичайно, що сучасне метушливе життя залишає обмаль часу для вільного прислуговування незвичного хобі, натомість «забавка» подорожувати, яка давненько стала досить популярною серед домочадців, захоплює кожного разу з більшою силою! Ось так і живемо!
                                                 Ранішня  Стахорщина
    Невеличке українське село з багатющою історією та помітним бажанням вистояти в найскладнішому 21 столітті - зустрічало нас свіжим вітерцем із першими променями Сонця. А долина Малотечі, мальовничої правої притоки Десни, вперше згаданої в грамоті московського царя Івана ІV Новгород-Сіверському монастирю, неначе напередодні візиту гостей, добренько причепуритися, сховавши сліди пожеж на минулорічному травостої свіжістю квітневої зелені! Вже немало впораних селянами вузьких смуг оранки біля хатин, які впритул наближаються до маленького стародавнього потічка.
   
  Наш шлях пролягає стежинами захованої у верболозі низовинної частини села. Це велика долина однієї з десятків тисяч українських річок! Далі - трішки асфальту і ми входимо до «сільмагу». Знайомимося з 37-річною продавчинею Надією Сорокою. Теревенькаємо про життя-буття у селі. Жінка 12 років обслуговує селян у закладі торгівлі. Знає всіх і про все. Крамниця простора і охайненька. З «канадійською» чи «фінською» чавункою. Пані Надія запевняє, що взимку не замерзають. Дуже зручно й вигідно. Ми віримо щасливій людині і купуємо пляшку «Остреченської» мінералки. Рухаємось до Стахорщинського «моря» - ставка на Малотечі. Кілька десятків кроків - і відчуваємо подих бризу! Рукотворна водойма вдало прикрашає село і додає поселенню, названого у 17 ст. ім’ям помічника старости Новгорода-Сіверського – М.Стахорського (Виноградський Ю.С. Назви міст, сіл та річок Чернігівщини.) особливого шарму!
       З моменту попередніх відвідин у зовнішності села змін майже не відбулось. Навіть місцеві мешканці за 5 років не встигли постаріти. Моєму сину Денису - педагогу однієї зі шкіл Чернігова, з яким ми планували і започатковували проект подорожей 2017 року Новгород-Сіверщиною, Стахорщина видається привітливою, чистенькою та охайною. Та й справді! Адже не бачимо поширених у інших населених пунктах басейну Десни у Новгород-Сіверщині непролазних хащів з будяків та канав, переповнених сміттям. Хоча, інколи, дещо з непотрібу епохи електроніки, гаджетів та пластику трапляється! Натомість, на шляху мандрівки чимало «середняцьких» господарств. З цегельними будинками, з нормальними воротами, з технікою та натяком на заможність у тваринництві! Старанність мешканців додається ще й запасами минулорічного сіна для худоби чи заскладованими «горами» рубаних дров біля осель!
                                                                              Школі - бути! 
 
   Місцева публіка використовує погожу днину для господарської метушні на  городах. У різних кутках чути гуркіт тракторів. «Китайці» та «білоруси» невпино нагадують, що Стахорщина розраховує ще не на один десяток років повноцінного життя! Інша справа, що люди з тривогою дивляться на перспективу місцевого загально-освітнього навчального закладу!?    Наразі у класах - до 30 діточок. Кажуть, що коли на 1 вересня не збереться 25 учнів - школа закриється!? Та маленькі стахорчани, ватагу яких ми зустріли на вулиці, не тільки довірливо та охоче вступили в спілкування, а й висловили сподівання, що ніякі «оптимізації» від міністрів не завадять їм безтурботно розпочати 2017-2018 навчальний рік!
   
 До рідної школи, солідаризуючись з друзями і переймаючись майбутнім батьківського села, щоденно відправляє сина Богданчика пані Олеся Коваленко - місцева вчителька! Сама ж - більше 10 років їздить на роботу у Лосківську школу за кілька кілометрів від Стахорщини. Там вона викладає історію. Олеся не тільки симпатична жінка, а й гарна вчителька! Без чоловіка виховує дитину - активного та здібного учня. А як краєзавець, пані вчителька вивчає історію рідного краю, досліджує життя Стахорщини та її околиць попередніх століть і має цікаві напрацювання. А квітневого ранку у вихідний вчителька їхала до міста за ліками для Богдана, який застудився. Тож ми й поспілкувалися впродовж шляху Олесі до автобусної зупинки. Почули, що у Лосці школа хоча й маленька, але - з перспективою на найближчі роки, оскільки мають обнадійливу чисельність дошкільнят!
                                                                  Руїна у свідомості
   
 В той же час, на залишки колишньої дерев’яної церкви роки впливають помітно, навіюючи сум від побаченого. Дзвіниця храму, яка стоїть на піднятому березі колишнього озера - мабуть доживає!? Споруду тримають «живою», хоча й геть скаліченою безсоромністю людей, надійні цегляні підмурівки з мануфактури Дмитра Самоквасова, на якій вироблялась міцна цегла? В такі хвилини не покидає відчуття, наскільки все таки совок за 74 роки понівечів душі всіх поколінь, пройшовших крізь його пекло? Адже і сьогоднішня публіка виявляється зовсім не здатною впоратись з порятунком, лікуванням ран та підняттям з руїни високого та духовного. Здавалось би - все зрозуміло, то чому ж ми такі? От і болить душа…
                                                                            Стахорське  море
 
    Кількагодинне ознайомлення з буднями села проходять під гуркіт машин, піснеспів нещодавно прилетівших до Сіверщини птахів із теплих країв та нескінченого лепетання могутніх індиків, чинно витоптуючих грунт ще не засіяних городів! А потужні потоки свіжого повітря з запахом води, риби та весняної рослинності поблизу плеса - додають впевненості у правильному вибору маршруту нашого походу з відвідуванням Стахорського «моря» - ставка, утвореного кілька десятиліть тому на річці Малотечі грунтово-бетонною дамбою.
       Аматори вудять рибу. Середовище навколо водойми зовсім не засмічене. Тож і настрій не псується. Денис каже, що і село вцілому, як за санітарним станом, справляє враження. Він учитель у 5-му коліні, а тому уважно оглядає простір, на якому знаходиться сільська 9-річка. Вісловлює захоплення Стахорщинською школою.
 Обходимо подвір’я. Від воріт і до туалету тут все тримається в стані «високого гатунку»! Справді рай для дітей! Упорядковані квітнички, спортивні майданчики. Настільки все охайно та життєстверджено, що ніяк не можна обійтись від подяки мудрим та працьовитим педагогам на чолі з директоркою Тетяною Максимович. Молодці, педагоги, створено унікальний куточок, який не можна втрачати!
                                                              Униз, за течією Малотечі!
   
  За топографічною картою рухаємось за течією Малотечі. Річка маленька і чистенька, а її присутність по-справжньому створює привабливість цим теренам. От тільки зовсім безглуздим виглядає вивіз з тваринницької ферми новітніми «латифундистами» рідкого коров’ячого гною для складування на зелений простір лугу, який виходить до річки!? Словом, розуму сьогоднішніх поміщиків мають навчати «спеціально навчені люди» від правоохоронних та природоохоронних структур! Щоб міцно «бити» гривнею! Та ще й так, щоб мало не здалось! Фінансово. Вичистити всі кишені! Тоді все повернеться на свої місця.
   
 Піщана дорога приводить до хутора Дмитра Самоквасова. Від колишнього хутора, який до 1917 року знаходимо на картах, залишається тільки фрагмент фруктового саду. От тільки без дбайливого втручання людей та догляду він закінчує більш ніж сторічне життя. Лучні грунти дали можливість дожити кільком фруктовим деревам - ровесникам господаря до 21 століття! Тутешня енергетика маєтку великого українського археолога відчувається по-всьому віртуальному периметру садиби. Перепочиваючи, як справжні колеги по звитяжній праці відомого земляка, ведемо з сином розмову про непересічного чоловіка. Тим більше, що й ми обидва теж навчалися в стінах Новгород-Сіверського закладу, який за часів студіювання науки юним Дмитром мав статус чоловічої гімназії! Дай, Боже, під осінь скуштуємо напівздичавілих яблучок із саду відкривача Юхнівської археологічної культури!
                                           Маленькі деталі, які вартують уваги

     Цього разу, на відміну від подорожі автора цих рядків вздовж кордону з Мордором по північним околицям Чернігово-Сіверщини, топографічна карта на ділянці суботньої пішої ходи майже «не бреше»! Виключення становить хіба що тільки відсутність лінії електропередач високого струму!? Але недолік мапи, мабуть таки «спишемо» на важкі часи війни Московії проти нашої Батьківщини.
   
   Зупиняємось на околиці великої за площею ділянки соснового лісу. Влаштовуємо невеличкий ланч. Міркуємо з сином над життям, над невичерпними перспективами Новгород-Сіверщини в організації «зеленого туризму», на жаль майже не «піднятого» в нас до пристойного рівня.
      Наступні 3 кілометри йдемо до однієї з гілочок старого шляху княжо-козацької доби від Новгорода-Сіверського на Чернігів. Маємо вийти між Кудлаївкою та Дігтярівкою. Зустрічаємо на дорозі кілька заблукавших плазунів, засвідчивших свою присутність жовтими «плямами» над очима. До речі, за весь час походу їх було чимало, як і маленьких ящірок! Мабуть, шукають затінок? А над Малотечею, за пару сот метрів до «асфальтового напрямку», піднімається шлейф диму. Це знову виродки спалюють травостой з деревами, зовсім не переймаючись можливістю великої пожежі. Горять, бува, навіть дерев’яні електроопори.
                   До Покровського храму в Дігтярівці
     Дорога районного значення, якою маємо пройти до Горбова, зустрічає традиційним «автодромом» на витривалість. Та, слава Богові, ми вільні люди, які прислуговуються лишень якістю підборів на двох ногах! Впевнено рухаємось до рідної УКРАЇНСЬКОЇ святині - до Мазепиної церкви у Дігтярівці.

   І ось Покровський храм намалювався на обрії. Помічаємо руїну центральної бані та позолоту хреста на вже відновленому західному преділі!
 
    У село, яким під час 22-річного гетьманування опікувався Іван Мазепа, входимо найдовшою вулицею. Під час декомунізації її назвали Покровською!? Звичайно, що після епохи «червоних вождів» чи назв від німецьких комуністів - «нехай буде»! Разом з тим, думки тих, хто залишається у владі, не змогли видати «на гора» справжній продукт національно-свідомого мислення. Перш за все боязкувата й не патріотична влада так і не ризикнула, оглядаючись традиційно на Москву та «руський мир», гідно вшанувати Івана Мазепу, назвавши його іменем шлях, яким Гетьман мільйон раз проходив від найщасливішої пори і до останніх днів спротиву московським варварам.
     Біля крамниці про життя розмовляємо з гуртом місцевих мешканців. Спливає тема перспективи відбудови Покровського храму, яка, чомусь навіть через роки, як українці з Америки започаткували відновлювані роботи, так і не знайшла підтримки серед небідних земляків!? Ну хіба важко зрозуміти, що після відбудови церква Івана Мазепи автоматично набуде уваги у всім світі, надавши, неначе Мекка, авторитету Дігтярівці? На жаль, наші співрозмовники дивуються байдужості влади до української справи. Та й ми добре обізнані, як кілька років керівництво села лобіює просування утвердження «Московської церкви»!? Вже створили навіть парафію чужинської духовної інституції й надали їй приміщення дитячого садочку!?
 На об’єкті, обнесеного по колу великої земельної ділянки в центрі села поруч із Сільською радою парканом, навіть на око помічаєш вкладені пристойні кошти! Ой, нема поруч Івана Степановича! Піднявся б Гетьман! Звичайно, що висловив би «подяку» нащадкам за збереження Покровської обителі, пам’яті про його меценатства селу та за «експортування» до Дігтярівки під час московсько-української війни чужинської церкви!
                                                                     На Мазепиній горі
   
   Після кількакілометрового переходу відпочивали на високій горі, де встановлено Пам’ятний знак очільникам України та Швеції на ознаку єднання двох держав у борні з московською ордою 1708 року. З сином Денисом та дружиною Валерією ми заходимо час від часу на зустріч з героїчним минулим та його героїчними репрезентантами.
       З височенної гори думки про звитяжні часи линуть далеко-далеко, пересікаючи красуню Десну! Особливо зараз, коли проти рідної України постав найлютіший ворог 21 сторіччя - московський агресор. А від героїчного минулого повертаємось до буденщини. Інколи безглуздої, сірої та незрозумілої для нормальної людини. Подібне постає під горою внизу, вздовж дороги до сусідніх Гірок. Так, того села, де вперше Карл ХІІ та Іван Мазепа серйозно обговорили українсько-швецьке єднання проти московитів. Тоді ж Іван Степанович і до свідомих українців звернувся! Пізніше в селі на століття позалишалися топонімічні згадки про союзників. Дехто з військових, можливо, пригледів цей райський закуток для себе під подальше життя. До того ж і церква лютеранська, як за всіма ознаками планування (розташування престолу), тут з’явилась (думки відомого архітектора С.Б.Юрченка та о. В’ячеслава Павленка)! Тепер на її місці - головешки згорівшого кілька років тому совецького клубу (до 30-х років - православної церкви)!
                                        Утоплений телефон
 
      Залишається кілометрів із 6, але вони хоча й долаються під вітром та сонцем, тішать душу щільним заповненням простору історичними об’єктами та пам’ятками природи! І першим на обрії з’являється «Богородицьке джерело» в Гірках, яке потужними струмками виривається з-під крейдяної гори! А стара круча, неначе гігантська потуга, здається спеціально і створена Господом для надійного оберігання Козацького шляху від холодних північних вітрів з Мордору. Кілька років тому територія навколо криниці з досить легендарним життєписом, який за переказами розпочався в 14 столітті з появою на могутньому дубі образу Пресвятої Богородиці, ставшого через 300 років улюбленим ліком Гетьмана Мазепи була по-людськи облаштована. Фахівці Сосницького водного господарства, небайдужі мешканці, керівник Новгород-Сіверського «Агролісгоспу» Юрій Охріменко та настоятель храму Покрови Божої Матері у Дігтярівці о.В’ячеслав Павленко - попрацювали на славу! Тож ми посмакували прохолодної водички з небачених глибин нашої планети. До речі, автор цих рядків так замріявся над розкішними природними шедеврами Новгород-Сіверського Подесення, що з містка над джерелом, втративши пильність, утопив свій смартфон! Прикро, але буває.
      Найстаріше село Новгород-Сіверщини
      Перед першими хатами Горбова, найстарішого села у Новгород-Сіверському закутку, оглянули історичну місцину, де кілька археологічних експедицій впродовж 20 століття неоднарозово досліджували на цій великій горі за 400 метрів від Десни пам’ятки одразу кількох археологічних культур та епох. Звичайно, що найважливішим артефактом зачину на кряжах Придніпровської низовини між Гірками та Горбовом чималенького поселення фортефікаційного типу стало «Ігорево сельце» (літописна згадка під 1146 роком).
   Та найповніше історичну місцину дослідив Горбівський археологічний загін (Олександр Григорьєв) Новгород-Сіверської експедиції 1980 року на чолі з Андрієм Кузой та Володимиром Коваленком.
     Сьогодні на пагорбах час від часу зустрічаються свіжі «сліди» «чорних археологів», озброєних вже не тільки заступом, а й металошукачем. Та, слава Богові, бачу, що вони зовсім не розуміються на локаціях пам’яток 8-12 століть, які зосереджені на просторі великої гори. Поговорили з Денисом, вкотре згадавши великого археолога 20-21 століть Володимира Коваленка, відійшовшого від нас минулої осені!
                                              На закаті дня
      Після 17 години вечора пішохідний шмат походу завершився в рідному селі Горбові за столом у моєї мами - Денисової бабусі Уляни Іванівни зі смачними налисниками. Звичайно, вражень від подорожі – море! Як вистачає і висновків з оберемком позитивних емоцій. На жаль, знайдеться місце і негативу. Перш за все - просто дошкуляє зовнішній вигляд наших населених пунктів. А він - у прямій залежності від голови села! Ми це побачили на власні очі і можемо порівнювати. По-друге, на 26 році Незалежності рекреаційні можливості всіх без виключення територій Новгород-Сіверського району не використовуються і працюють на фінансово-економічну віддачу для громад. По-третє, «вбиває» тупа байдужість зацікавлених (за службовим статусом) людей, які нічого не роблять навіть з обозначенням відповідними знаками, символами на місцевості меморіальних пам’ятних та природних місцин. Виключенням є хіба що нові гідрологічні об’єкти, позначені типово Сосницькою будівельною фірмою! Якраз у цім контексті ще раз варто сказати про те, на що Господь вже й часу не залишає. Про облаштування бодай невеличким знаком маєтку Дмитра Самоквасова? Знаю, що цього хоче школа і навіть кошти шукає по всіляким грантам! От тільки нема совісті у дядьків, які б замість одного ситного обіду, викинули б 10-15 тисяч на потрібну справу! Про нашу пам’ять стосовно відомого земляка! Натомість, ще рік-два і стовбури яблунь загинуть, бо нема кому за рослинністю з 19 ст. приглядати. Це ж не гній з-під телиць вигрібати на зелені луки Малотечі?
      У 99% сіл у вивісках iз назвами вулиць, автобусних зупинок так і панує «совок». Йдеться про естетику, формат, навіть використання державної мови… З «новими» назвами вулиць у селах - абсурд. Бо де вона справжня топонімiчна сила, ідентифікуюча життєпис, історичне обличчя та долю населеного пункту? З віковими традиціями, звичаями, темами, подіями, оберегами та людьми? Нема. Слава Богові, що природа найкрасивішого закутка, який вдалось нам дослідити, рятує від негідників різного штибу, вселячи віру у воскресіння духовних сил та розуму.
     Річка Мaлотеча, ставок у Стахорщині, розкішні луки у величній долині цієї притоки Десни, криниці з кришталевою водою, оздоровлюючі соснові бори… І дарма, що наразі все це рідне та близьке залишається зовсім невідомим для широкого українського загалу! Звичайно, хочеться, щоб щедрим дарунком природи скористалися учні шкіл міста та району! Прикро, що з різних причин поки що цього нема. І що цього постулату успішності не розуміє в повному обсязі керівництво освітянської галузі району та міста, директори шкіл… І тут варто сказати: не забирайте у дітей можливість глибокого та системного пізнання навколишньої природи! Йдіть у великі походи і «маленькі» екскурсії! Адже ми – українці, нарід, у якого природа завжди вважалась рідною матусею! У всі часи. До советів! Слава Україні.

 

Категорія: Духовність Сіверського краю | Переглядів: 275 | Додав: Valery | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar