Головна » 2017 » Вересень » 17 » БЕРЕГОМ, ДЕ 74 РОКИ ТОМУ БУЛО ПЕКЕЛЬНО
20:19
БЕРЕГОМ, ДЕ 74 РОКИ ТОМУ БУЛО ПЕКЕЛЬНО

                      Там, де 74 роки тому було пекельно


     Час від часу ми вдаємося до велосипедно-пішохідних одноденних подорожей вздовж Десни. Відкриваючи в такий ефективний, як за фінансовими витратами спосіб, нові сторінки життєпису прадавнього простору, який матінка-історія щільно вкрила сотнями пам’яток різних епох. Тим більше - це наш прадавній край. Багатостраждальна земля, на якій ми народилися, яку любимо і яку досліджуємо.
    Не залишає місця байдужості сторінка героїчної історії, яка писалась кров’ю на сих величних та сивих наддеснянських кручах і, яку ми перегортаємо час від часу на темі передостанньої для українців війни 1939-1945 років. Кажемо «передостання», бо сьогодні йде, дай Бог, остання війна України проти Московії, за наслідками якої «імперія зла» таки щезне остаточно, ставши попелом у вічному Космосі, відкривши до Волі дорогу десяткам поневолених НАЦІЙ.
    А зараз, знов зупинемось на війні, що залишила на наших луках, полях та у Сіверських лісах вщерть переповнену на артефакти комору легендарного, жорстокого та недосказаного. Скільки їх - мовчазних нагадувань - навколо нас? Зі смертями, річками крові та нестаріючими впродовж десятиліть наслідками моральної руйнації людської психіки? Звичайно, що існуючому до 1991 року колоніяльному московському режиму в Україні було вигідно писати нашу історію під час Другої світової, героїчну та страждальну, лукавою, брехливою, нахабною та з конкретними девідентами для себе. Бачачи з кремля наше майбутнє у вигляді збіговиська яничар, з перевернутим догори дригом у головах усвідомленням ПРАВДИ.
                                     Вздовж правого берега Десни
   
 Зі своїм супутником - священиком Української Православної Церкви Київського патріярхату о. В’ячеславом Павленком ми мандрували 4-ма селами Подесення, розпочавши подорож за крайніми хатами Новгорода-Сіверського, енергійно вступивши погожого ранку до Команя. А далі були Чулатів, Дробишів та Араповичі. Впродовж дня відвідали місцини, які Друга Світова міцно прив’язала до «кривавого» подолання найбільшої притоки Дніпра одного вересневого тижня 1943 року.
     На жаль і через 74 роки після трагічного форсування червоноармійцями холодної та повноводної вересневої Десни, ми так і не втекли світ за очі від лукавих розповідей про події 1943-го, коли відбулось вигнання нацистів із Новгород-Сіверської землі. Виходить, що просто «тупо» не хочемо повернути «на місце» правду про страшні втрати, котрі понесла Червона армія, долаючи сей водний рубіж на лінії совецько-німецького фронту від с. Рогівки на півночі Сіверщини і до невеличкої Гнатівки.
     Ми обійшли кілька місцин, ставших «гарячими точками» на топографічних штабних картах командуючих військами переможців. Впритул наближались до плеса вже прохолодної річки, а часом - піднімались на найвищі «вершини» пагорбів, щоб повністю уявити тактичні дії протилежних сторін на одному з найважливіших рубежів на шляху до Дніпра.
     Уважно досліджували географію простору, на якому тільки офіційно було покладено до 2 тисяч, а по-справжньому - не менше 10 тисяч вояків совецької армії!? Питаєте, чому наголос саме на «по-справжньому»? Тому, що не переймаючись статистикою неодноразових розкопок безіменних поховань червоноармійців на узбережжі Десни на Новгород-Сіверщині, ніхто з офіційних структур так і не поспішає вносити помітні «виправлення» до збільшення ймовірної кількості втрат Червоної армії під час форсування Десни. Хоча, ще раз наголошую, сталінсько-брежнєвська статистика «полишила» на Новгород-Сіверщині у вересні 1943 року 1879 загиблих (див. Книгу Пам’яті України. Т. 6 Чернігівська область.К.1997)!
Підходимо до меморіального знака на високій кручі у Чулатові Лисаветі Ляшенко. У вересні 1943 року, за словами переказів, вона запропонувала пройти мілководним бродом, повівши за собою передовий підрозділ червоноармійців.
  Жінку вбила куля пекельної війни. Отець В’ячеслав, як справжній патріот, краєзнавець і вдячний нащадок пращурів читає молитву. Вклоняємось чину українки і покладаємо квіти. Відчуваємо, що після травневих свят ми тут перші з гостей. Бо відсутні натяки на перебування вдячних сучасників, випередивших нас. Намагаємось прибрати від кам’яної стели застарілі та високі будяки. А з височенного берега, геть закритого стіною кленового лісу, проглядається деснянське плесо, виблискуючи сріблом сонячного вересня!
                                                            Свідки аду
     У цих краях, рівно як нижче чи вище до Новгорода-Сіверського, річище Десни має безліч стариць, а тому простір навряд чи міг виявитися зручним для наступу, коли на високих кручах добре облаштувався озброєний ворог. І тому, тут тільки сліпий мав не второпати заздалегідь визначену дорогу до пекла. Але, було зовсім як за рядками Б.Окуджави «…нам нужна одна победа, одна на всех, мы за ценой не постоим»
Що і сталося з совецькими бійцями.
 
    Біля самого плеса розмовляємо з жінкою, котра дитиною пережила кошмар тих подій. Витирає сльози і постійно вказує на Десну, де була переправа. Тепер, майже до цього місця вона приходить до криниці по воду. «Пам’ятаю, - розповідає Ганна Михайлова, 1938 року народження, - як страшно було нам малим, коли на березі річки прийшлось побачити гори вбитих розривами снарядів солдатів. Лежало 16 загиблих коней. А навколо – розірвані на шматки тіла, стільки крові, яка ручаями тече у Десну, змінюючи колір води на червоний...»
     На 75 році після війни, Десна змінилась. Притихла. Помілішала вічна Муза Олександра Довженка. Звузилась, замулилась, а обидва береги вкрились непрохідним лісом верб, кленів, акації… За кілька метрів, різко вверх - високий берег! Він і без війни і для нестарої людини перетворюється на проблемне завдання при спробі швидкого здолання. І в цей момент прагнеш зрозуміти мотив «красних камандірав» прийнявших рішення про форсування «сходу» на цих плацдармах глибоку осінню Десну!? Хоча і без відповіді солдатів із сирої землі Подесення їхні безіменні кістки озиваються правдою мучеників пекла 1943 року.
                                                  Вшанування і забуття
     За парочку кілометрів вниз за течією Дніпрової сестриці покладаємо квіти вдячності на могилах воїнів у с. Дробишеві. Тут їх кілька сотень… 4 роки тому разом з хлопцями з обласного центру за участі о.В’ячеслава поховали ще 9 червоноармійців, віднайдених достойниками міського пошукового клубу «Патріот».
 
     Не вистачає гнівних слів на адресу тих, хто мав би докластися до гідного облаштування меморіального місця у Дробишеві, та й в інших населених пунктах Команської сільради! Хоча б трішки краще, ніж обшарпана фарба та похилений напівзгнивший паркан чи стерті ще 20 років тому літери на меморіальних дошках з іменами загиблих. Але сьогоднішнім керівникам навряд це вийде зрозуміти? Тож і надалі «совецькі обеліскі» «достойно» презентуватимуть наш стиль життя і рівень пам’яті сучасників ще тривалий час. І залишається хіба що молитись, як за укріплення нашої віри, пам’яті та поваги до рідної історії, так і за нову свідомість підростаючого покоління, котрому варто поспішати на зміну «совковому» духу. Словом, щоб Господь просвітляв , хоча б час від часу, наділених владою та відповідними повноваженнями. За це теж молимося з о. В’ячеславом на березі Десни.    «Пережили ми тут, дорогі діти, - зі слізами на очах розповідає Іоськова Олена, 1923 року народження. Всякого було на віку. Голодовка 1932-33 року. Згадую і повінь страшний 1931, коли навіть хати у селян попливли… Багато ми натерпілися. Але війна - то страшне лихо. А потім знов голодний 1946-47 рік. Орала землю разом з подругами на коровах. А взагалі невтомно працювала з 13 років. Була тоді «моторнєй мая!» А сьогодні важко від одиноцтва. Поховала ще у 1980 свого чоловіка. Тепер ніхто і з днем народження не хоче привітати!?» Тож автор цих рядків пообіцяв тітці Олені прибути 1 липня до неї, щоб особисто поздоровити вдову учасника бойових дій Другої світової з поважним 95-літтям! Сказав, а на душі важко. Оскільки не гоже нині сущим, а тим більше керівникам забувати, що поважні ювілеї, рівно як і забуття - у всіх нас попереду.
     Додає інформації ще одна наша співбесідниця у Дробишеві, якій йде 95-й. Цікава селянка з серйозним життєписом пережитого. Змістовна мова і добра пам’ять. Хоча і скаржиться, що «свіже» забувається. Гришкова Тетяна.  
Війну жінка зустрічала випускницею ФЗУ у м. Шостці, працюючою на військовому заводі на «порохових погребах». «Одного дня подруги повідомили мене дорогою до прохідної, що вже нема заводу. Його вивезли. То я і пішла у Дробишів. У село вступили німці. Чоловіка забрали на війну 1943, за 2 місяці після того, як ми побралися. А там і вбили дуже скоро. Майже не пожив на цім світі, рідненький. Валєрка народжувався наступного року вже без батька. Важко було. І в холоді, і в голоді настраждалась», - каже… вдова загиблого. І знов чуємо з вуст жінки про ту нестачу тепла, яка мала б жити у серцях нащадків покоління батьків та дідів Другої світової, про яких доволі драматичним спомином на березі річки ділилась вже згадана нами Ганна Михайлова, дитиною стрівша війну.
     «Війна жорстоко опалила дитинство мого покоління. Пригадую на прикладах життя моїх ровесників та старших людей, які то були страшні дні. Хлопчик Сергійко, трішки доросліший за мене сусід, почувши, як наближається низько до нас літак - вискакує зі шматком червоної матерії, прив’язаної до палиці і стрімко розмахує нею, вітаючи у такий спосіб льотчика, який, на його думку, мав бути «нашим»!? У відповідь з неба полетіли кулі, кілька разів влучивши у «прапор». Слава Богові, впаши ниц, залишився живим. Натомість наліт авіації наробив ще більшого горя. Поруч у хату, в якій тільки-но знаходилось 7 солдатів, здолавших годину тому Десну, німецький літак вправно вцілив бомбою, від якої 6 червоноармійців полягли одразу, перетворивжись на суцільне криваве месиво, а втративший всі кінцівки червоноармієць, стогнучи, просив командира «дострелити» його. Той вимушений був виконати прохання стікаючого кров’ю, гірко заплакавши…»
                                                           Замість епілогу
   
 Від 8 вересня 1943 року на кільканадцять днів наддеснянські пагорби перетворились на місцину з усіма ознаками пекла. У бій за правобережжя Десни проти надійно облаштованих для оборони підрозділів нацистів, виконуючи наказ червоних стратегів «сходу розвинути швидкий та дієвий наступ» - направлялись невеличкі червоноармійські підрозділи. Найчастіше вони ставали зручними мишенями для сил вермахту та поповнювачами сонму невідомих загиблих Другої світової. Тож забувати про таке не можна. Як і пробачати. Амінь.

 

Категорія: Історія | Переглядів: 212 | Додав: Valery | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar