Головна » 2017 » Квітень » 3 » А за бугром - ворожа країна. Частина друга
20:35
А за бугром - ворожа країна. Частина друга

                                  А за бугром - ворожа країна
(публіцистичні роздуми подорожуючого Новгород-Сіверщиною вздовж кордону з Московією)
                                         Частина друга. с.Бучки
 
   А потім - я забажав рухатися ще далі вздовж державного кордону. Йшов сильний дощ, але досягати поставленої мети було варто. Тож, перестоявши годину під дахом відремонтованої, але геть засміченої автобусної зупинки у Михальчиній-Слободі, вирішив почимчикувати до Бучок, де у підсумку, після подолання шляху удвічі довшого за перший проміжок після виходу з автобусу на центральній трасі біля Грем’яча, мав перевести дух.
     У Бучках, які заховались від світу на розкішному природному комплексі мішаних лісів Новгород-Сіверщини, після розвалу совка і відходу в небуття совецької панщини, селянам так і не поталанило «по-повній» пристосуватися до нових поміщиків-латифундистів. Хоча про колективне життя у старих бучківців, що відчули не по розповідям і примусове розкуркулення, і Голод, що двічі заходив у село, і про життя в умовах окупації - є свої особисті згадки. У пам’яті залишились не тількі події, але й порядні люди. Як от ще довго у родинах згадуватимуть довоєнного голову колгоспу Степана Калабуха. Це він, організувавши на колгоспному дворі кухню, врятував від смерті село. Теплий спомин про односельця залишив Василь Гребенюк, 1928 року народження, «Почесний пасічник України», житель Чернівців.
                                                    Після колгоспів

     Від пори «калхознаго строя» далекі від розуміння всіляких політичних течій, «оборудок» та «законного» шулєрства владних чиновників та орендаторів початку 90-х- ображені жебрацькими виплатами за паї колишні «строітєлі комунізму» у наш час, найчастіше, живуть у мовчанні та спокої. І тільки окремі з них - ровесники Незалежності, відважуються на розповідь про свої почуття до своїх образчиків. Але, то виключення, а більшість сільської публіки - далекі від політики. Вони й на краще не очікують, а всю енергію та фізичну силу, не беручи «дурного у голову», направляють здійснення прагматичної мрії. На отримання солідних грошей! Стільки, щоб вистачило «назавжди» для життя, яке ширить телевізія з супутникової «тарілки»! «Бачите, - каже літня жіночка, коли я блукав селом у пошуках об’єктів дослідження, - спочатку колгоспи розтягували наші і районні начальники. Потім - казали, що замість колгоспів буде щось серйозніше! Піде приватне життя, фермери, село наповниться закордонною технікою… А вийшло - таке горе для селян. Он як з молоком, яке десятиліттями йде за ціною кількох склянок мінералки... Вже не кажу про молодь. Кому вона потрібна? Хто їй дасть ладу, роботу, якесь бодай елементарно культурне дозвілля. Пияцтво. А робота? Шастають по Росії, де хоч щось заробляють… А взагалі - все живе одним днем.»
                                                  Українець - не москаль
     Бучки хоч і близькі до московитів географічно, а зовнішньо вони все таки виглядають нашинськими! Навіть бідненькі хатинки бабусів, яким 75-80 років і вони живуть самі, здалеку нагадують про УКРАЇНСЬКЕ нутро їхніх господинь!
   Тож хоч і був день дощовим, все одно вдалось, навіть з відстані і через паркан розгледіти у дворах вишиті рушники, постільну білизну тощо! Знайшло око гостя села й те, чого годі шукати у сусідів, які за кілька сот метрів на північ від кордону!? Охайність хатинок, щорічна передвеликодня побілка, хазяйновитість. Звичайно що не всі, але в обійстях, які не здались змосковщенню, свою ментальність, свій внутрішній світ, навіть серед путинського холоду з півночі, українці не приховують! Але…
                                                   Втрачена історія
     У селі кілька геть довгих вулиць та кутків, які, до вимог природного чинника, сплановані з врахуванням природного комплексу річки Вари. Здалеку помічаємо кількагектарний ставок. Вода наразі висока, хоча й далека від тієї, котра не раз бувала. Одначе й за умов весняного «обезводнення» низовинні лощини по долині виблискують дзеркалом.   Вистачає багнюки на проїжджій частині центральної вулиці, де облаштувались магазин,
   сільрада, клуб та колись «живі» школа та садочок. Бачу вуйка, що мчить, розмахуючи ногами, на китайському мотобуцику. Він явно примушує мене перейматися за нього, як за рідного! А раптом впаде? Натомість водій популярної в новгород-сіверщині «залізної конячки» з іменем «Дельта» чи «Альфа» почувається впевнено, встигаючи навіть привітатися «кивком» із незнайомцем з валізкою через плече!
      Відвідую місцину з меморіяльними об’єктами ідеологічного совецького змісту. Так, типові обеліски з іменами воїнів-червоноармійців, склавших голови на фронтах Другої світової війни у складі совецьких збройних сил.   На мраморних плитах 247 імен. Розписані призвіща по 7 населеним пунктам: Городище, Вільчики, Ясна Поляна, Купелі, Зоря, Гай. Хутори хоча й не відрізнялися переповненістю населення, одначе на війну кожен виряджав до сотні і більше бранців.
    На жаль, з нами так часто поруч ходить безпам’яцтво, що на очах нині сущих поколінь маємо ймовірність остаточно втратити інформацію про минуле!? Жорстоко, але це правда!   Я питаю у голови громади пані Світлани Цвиль про наявність бодай музейної кімнати у Бучкахі з висвітленням історії села. Хотів би відвідати. Бо знаю чимало цікавинок із історії краю. Міг би полишити інформацію. Чую сумну відповідь про відсутність подібного!?
   Мені чи не вперше трішки стає важкувато на душі... Бо знаю, що у такий спосіб ми втрачаємо шанс зберегти сторінки життєпису для прийдешніх поколінь. Підводиться риска під повноцінним теплом, енергетикою, духом, створеними попередниками. Навіть важко повірити, що ні школа, ні будинок культури, ні бібліотека на чолі зі владою не впорались за 25 років, не кажу вже про совок, щоб багатющу історію села «розмістити» на полицях, стендах та іншого гатунку експозиціях заради вічного збереження. Можливо інший і обійшов би таку тривожну деталь увагою?   Одначе мене, маючого чималенький досвід створення музейних кімнат у часи своєї педагогічної діяльності та директорства у Биринській школі музей та отримавшого добрі студії з музейної справи від чудових наставників Горбівської школи та Новгород-Сіверської школи-інтернату ім. Ушинського за учнівської доби, подібне геть дезорієнтувало. Не справедливо. Бо Бучки заслуговують на збереження свідчень та автентичних «свідків» минувшини. І навряд чи інформація, котра з вуст автора цих рядків здивувала двох чоловіків, яким я її повідав, виявилась би зайвою у музеї, коли б він раптом з’явився. Про те, що село у документах вже відомо з 1600 року. І що в ньому (показав рукою напрямок!) існували давним-давно городище раннього залізного віку (північніше села і там тепер хутір Городище). А ще - є поселення часів бронзи. Не вийшло в мене нічого почути від людей про храми села. Тому й підказав, що їх було у Бучках два! Миколаївська та Іллівська церкви, про священиків, д’ячків та псаломщиків, про яких знаходимо відомості під 1793 роком! Тепер – це глибока та непідвласна розуму історія, з якою так легко у 20-21 століттях земляки вирішили попрощатися!? Так, вірно - не чесно і не справедливо.
                                                      «Школу - під базу НАТО!»
     Від советів архітектурною домінантою в Бучках постає будівля колишньої 9-річної школи. Вона й сьогодні вабить око немаленькими розмірами, як для стомленого економічними та соціяльними негараздами села.
  Ії відкрили у 1982 році, коли вже на повну «катушку» розкручувався маховик знелюднення поліських сіл Чернігівщини. На жаль, у наші дні ситуація така, що «верхні кабінети» не контролюють «нижні», котрі посилаються на відсутність коштів чи взагалі визначену Господом долю для подібних сіл, перспективу об’єкту «Бучківська ШКОЛА» можна передбачити! За 2-3 найближчі роки залишиться дещо! У всякому разі, до цієї пори саме й залишилось «дещо» від 99% шкіл та садочків Новгород-Сіверщини. До речі, сільський дитячий садок, який був поруч зі школою, очікує, щоб його вже штовхнули впасти, або – закапали напівживого!? Звичайно що бардак. Але, має ж бути якась думка і у залишених місцевих аборигенів. Ну, коли про школу згадали, то й про діточок, які щоденно відправляються до Грем’яча (а учнів шкільного віку 13 та 1-до садочку) не треба забувати. Бо для них - се справжні щоденні змагання за виживання.
     Сьогодні ж, коли «запізно пити Боржомі», варто тільки говорити про безвідповідальність тих, хто мав би «відповідально», як за посадами, так і за наявністю глузду, розпоряджатися подібним потенціялом. Адже будівля розкішна! На зручному просторому подвір’ї з не менш ніж 1000 кв.м площ! Ой, як би вони ловко прислужилися військовій частині, наявність якої вкрай необхідна у цім краї. Тільки уявіть - 1,5 кілометра від державного кордону, а ми облаштовуємо під носом московського ворога військовий підрозділ! Хіба не варіянт протидії, коли московити вже в процесі створення чогось потужного прямо по курсу «за бугром», під Клінцами в Брянській області? Я навіть підказав вуйкам з Бучок, яки гадали-гадали, що робити зі спадком, але так і не підібрали нічого окрім «пиларами», «кафє» та «для бєжєнцев»! Кажу, щоб запропонували під базу НАТО, на що вони не відповіли чітко, щось бубнючі під ніс про «родічєй у расії»… Як собача пісня з цією расієй у Бучках!
                  Про патріотизм, «рускіх козаків» та відсутність ліків у селі
     Інша справа, що люди, яким за 80-т, ті набагато патріотичніші! Живуть скрутно на 1000 гривень з гаком, багато не просять, знають ціну того життя, що пережили. Вони не ідеалізують, доводячи до абсурду, значення колишнього сусідства з московитами. Хоча дійсно, оці «чартерні» поїздки дітей та онуків від Бучок на північ, звичайно що «тиснуть на психіку»! І тут знов згадується наш нігілізм у просвітленні свідомості цих кинутих людей. Де зустрічі районної влади, якийсь інформаційний «лікнеп»? Хоча, й на культурно-художні програми, поки живе ще село, ці люди, у якості поваги від влади, заслуговують. От тільки - не вміють вимагати. Ну, хоча б, як німці, французи чи поляки.
   Ліда Петрівна Синєгуб - місцева селянка 1929 року народження того дощового дня, коли авторові цих рядків захотілось трішки поблукати краєм земель, що впритул наближаються до московитських лісів та боліт, виявилась найбільш підготовленою щодо дискусії про історичні віхи Бучок. Жінка - ровесниця початків колективізації, компартизації, «закручування гайок» та Великого Голодомору. А ще - вона дуже чітко розставляє акценти по Другій світовій війні у краї. І про відхід (мобілізацію) і про «прихід асвабадітєлєй» 1943 року висловлюється по-правді. «Пішло наших чоловіків на війну дуже багато. Опустєлі Бучки. Важко було під окупацією. Хоча, як за проблемою харчів, то набагато краще, ніж за совецької власті. Відступаючи, натворили гадості «русскіє казакі». Вони за німців були гіршіми, ніж фашисти. І коли настав час (авт. вересень1943) і наші наступалі, то німці оголосили, щоб ми відходили у яри. А я тоді з батьками жила у Ясній Поляні (сусідній населений пункт, авт). Німці попередили, що будуть совецькі гармати стріляти, а літаки бомбуватимуть. Ми й пішли ховатися. І, слава Богу, бо «рускіє казаки» попідпалювали хати...» Наразі Лідія Петрівна одинока. 9 років тому помер на рік менший чоловік. У селі недалеко - син. Один із 4 дітей, які десь у Московії!? Та він хворий і потребує сам допомоги. Заходить вже доросла онука Катерина. Як і будь-яка літня людина, з совецьким минулим та пережитими роками, тітка Ліда потребує допомоги. «Дитинко, звертається вона до свого гостя, напиши і розкажи, що бучківцям сьогодні, як і мені, хоч помирай без ліків. Бо їх не можна ніде тут купити. А люди, такі як я, хіба ж доїдуть до Новгорода-Сіверського?»
                                                            Друже бобер
     На окрему тему, як і повсюди у цих прекрасних і Богом забутих закутках перетворився під час моєї подорожі оточуючий світ неперевершеної природи. Вражає свіжість та й взагалі все з переліку, до чого у 21 столітті підходить назва «незайманість»!  

     Друже бобер! Він надихнув мене виконаною роботою недалеко від села, залишивши по собі прекрасну роботу на стовбурах кілької вільх! Розумні тварини. Класні будівельники та архітектори! Ну, хіба можна їх знищувати? Вбивати того, хто власноруч, без сподівань на допомогу держави, будує хатину? Ніяких пільг, субсидій та хабарів. Отож і приклад цієї працьовитої тварини, як і близьке перебігання дороги гуртом вепрів від Михальчиної Слободи до Бучок навпроти Ясної Поляни – змогли додати драйву до одноденного 30-кілометрового походу!
     У коло цієї краси вільно вміщуються зі своїм непростим життям маленькі річки Новгород-Сіверщини. Зовсім «мутне» вже сьогодні, коли ще й до кінця визначального для людської цивілізації 21 століття стільки років!?     Прикро, але це ізвічне джерело життя сущого на Землі тихенько зникає. Не виключенням є і Новгород-Сіверщина. Так, тут нема перевантаження промисловими об’єктами - традиційними вбивцями малих річок. Натомість, у нашому краї «відповідально» по-комуністичному попрацювали впродовж 60-80-х меліоратори! Мій один старший товариш, якому 90 років, називає цих працівників, через наслідки сотвореного ними в Україні та нашому районі «гандонами»!? Засвідчена «повага» за наслідками - має право на існування. Річка Вара - кільканадцятикілометрова артерія Сіверського краю.    
 Зародившись серед боліт, що підходять до хутора Внутрішній Бор, річка протікає широкою долиною північнозахідної околиці Новгород-Сіверщини, додаючи виразності вічно свіжому ландшафту Полісся. Кілька ставків, розчищених останніми роками криниць на заболоченому узбережжі, застарілі та ослаблені віком та бездіяльністю людини ще совецькі дамби, зграї дикої птиці на чистому плесі, розмаїття тваринного світу тощо. Ну і, як це потрібно бути у Сіверщині - море риби. Тієї, на яку останнім десятиліттям чим тільки «не полюють».
                                                                     На коня
     Більшість з побаченого, окрім нашої боротьби за національну інформаційну безпеку, як і за патріотичне виховання мешканців прикордоння, вселяє сподівання. В усякому разі, люди добре розуміють, що справа виживання - в їхніх руках. Тому, працездатна частина громади ще шевелиться. Оброблює землю, заводить скотину, придбаває сільськогосподарську техніку та не забуває про трудягу-коника! І всім добром запасаються на перспективу «голоду чи холоду». Стоять стоги сіна. Наколоті «гори» дров. Це реалії Бучків. Але й правда та, що в сільській раді, приміщення якої за 1000 метрів від Московії - відсутній інтернет, а молодик Сергій, що живе на вулиці, витягнутої вздовж Вари – поспішає піднятися метрів зо 300 від своєї хатини на бугор, за яким ворожа Московія, а в чоловіка - «точка» гарантованого мобільного зв’язку! Ось такий він край Землі Української за політичною картою після 1917 року!

 

Категорія: Люди | Переглядів: 279 | Додав: Valery | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar