Головна » 2017 » Березень » 29 » А за бугром - ворожа країна
20:34
А за бугром - ворожа країна

                           А за бугром - ворожа країна
            (публіцистичні роздуми подорожуючого Новгород-Сіверщиною

                                                     вздовж кордону з Московією)
                                 Частина перша. Михальчина Слобода
     Ся розповідь – плід роздумів по завершенню одноденної подорожі автора на край Української Землі на Північ Чернігівщини. Туди, де наші ліси, лани, яри, болота впритул підходять до Московії. До країни, населення якої ще три роки тому сприймалось нашим людом «за чістую манєту», називаючись «братьямі». А чимало співвітчизників, не прочитавши й підручника з історії, де йдеться про відносини між українцями та московитами впродовж 500 років, так і поспішали в обійми та поцілунки з чужинцями. І тільки національно-свідомі громадяни ніколи так не вважали і подібного не робили. Бо лягали спати та прокидались зі словами Великого Тараса Григоровича, що «москалі - чужі люде, роблять лихо з вами».
     Наразі ж, коли 4-й рік триває московська агресія, життєві обставини, окрім інших бід, примушують замислитись і над руйнівною діяльністю інформаційної машини Кремля. Яка без обстрілів та вибухів, котрими щоденно вкриває землю України на Сході, продовжує тримати у духовному ярмі великий простір нашої Батьківщини, поширюючи злоякісний пропагандистський продукт. Не є виключенням і «притиснуті» до кордону кілька десятків новгород-сіверських сіл.       Питаєте про причину такого неподобства? Та дуже просто. Ну не надає держава в тутешніх закутках повноцінного доступу до вітчизняної телевізії!? Тож московський ворог тільки й радіє, розуміючи, що через супутникову «тарілку» канали Кремля для таких, як бучківці, слобідчани чи грем’ячани голос з Мордору ще довго буде виконувати функції «найправдивішого» рупору! Тож і захотілось на власні очі побачити та відчути наживо, яка вона картинка реального життя українських громадян у прикордонній смузі Новгород-Сіверщини? Чи є бодай маленьке просвітлення? І не тільки у площині інформаційної безпеки, а й взагалі за умов війни, занепаду соціальної царини, швидкого старіння населення…

                                                    Автобусний світанок
     Ближче до 5-ї ранку я був на автостанції Новгорода-Сіверського, оскільки напередодні зовсім випадково прийшла ідея (не переймаючись мінливістю погоди та прогнозами інтернету) забитися якомога ближче до теренів, які впритул підходять до Державного кордону України на північному заході району. Щоб окрім іншого, порівняти «в натурі» з нашим повітря чужої сторони, яке так часто й неочікувано дихає холодом «з-за бугра».
     Мене задовольняв будь-який автобусний рейс, котрий відправиться у визначеному напрямку. На жаль, вибрати варіант не вдалось, оскільки пропозиція від перевізника, як і він сам, була лишень одна - на Грем’яч. І крапка. А на моє запитання чи нема автобуса на с. Бучки, касирка заблимала здивованими очима! Що ви, пане Борисе, давно нема такого!
Тож вмостившись у м’яке сидіння «народного» автобуса Чернігівщини - «Еталон», підготувався до переїзду на «ісходну точку», помічену напередодні на топографічній карті. Стартом пішого походу мало стати перехрестя найголовнішої магістралі Новгород-Сіверщини - «Чернігів-Грем’яч» та дороги районного значення від Грем’яча до Бучок.
     Щодо траси, якою до московсько-української війни щоденно рухались потоки «фур», можна дискутувати довго. Про стан покриття, про розмітку, дорожні знаки, узбіччя… От тільки їхати по ній від заправочної станції під Новгородом-Сіверським без важких думок - неможливо! Тому що шлях, вперше заасфальтований совітами під кінець 70-х років ХХ ст., нагадує випробувальний майданчик на автодромі. І дарма, що покриття, яке під багатотонними автопотягами провалювалось до болота, минулого року відремонтували. Нічого доброго не вийшло. Тож невідомо, чим би скінчилися для душевного стану перманентні удари «під печінку», так вдало синхронізовані з «підстрибуванням» автобуса, коли б не щастя спостереження похвилинного наближення березневого світанку над Новгород-Сіверщиною крізь вікно!
 А побачене - вселяє надію, радує серце та примушує, неначе вперше, насолоджуватися Божественою красою!
Сонце швидко запалювало обрій, даруючи жменьці пасажирів ранішнього маршруту необхідну віру у щасливий фінал «варварських тортур» на дорозі.
                                                   Початок
     І дійсно, за 70 хвилин після відправлення з автостанції райцентру автобус «Чернігів-Грем’яч», не здавшись 45 кілометровому «випробуванню», зупинився посеред кукурудзяних ланів, розділених асфальтовою стрічкою.
 Я вийшов, із задоволенням вдихнувши після звільнення з-під тестування на міцність перші «кіло» дорогоцінного кисню.
     У цім напрямку, де зосередились найглухіші, як за відстанню до райцентру так і досяжності до цивілізаційних можливостей населені пункти, подорожувати пішки мені не приходилось. Хоча, 5 років тому з цієї ж «точки» випала нагода зробити марш-кидок через Грем’яч до с. Мурав’ї. Він став першою спробою ознайомлення з життям земляків біля крайньої географічної точки України на Півночі. Словом, мрія вивчення новгород-сіверського прикордоння міцно заволоділа свідомістю, перетворившись на справжнє захоплення. Відтоді й мандрую вже кілька років у напрямку до визначеної мети. Інша справа, що з тих пір обставини різко змінилися. У вікно нашої хати постукалась війна. А тому, весь час, як тільки московити взялися за зброю проти нас, прикриваючись традиційною брехнею, до випробуваних тем власних досліджень на цих рубежах додаю ще одну. Суто людську, ментальну та духовну. Хочу зрозуміти, як українці Північної Новгород-Сіверщини, котрих життя примусило жити поруч з чужою країною, сприймають нинішнього агресора і які в їхніх громадах панують відчуття, емоції та думки? Адже щоденно приходиться повертати голову на Московію, в якої на годину раніше кричать півні і яка загубила більше 3 тисяч життів воїнів ЗС України та понад 10 тисяч мирного населення? Одним словом, попереду на мене очікував 15 кілометровий шлях.
                                                Проблемна мапа
     Звичайно, що розглядаючи топографічну мапу на дивані, якість дороги, якою треба було пройти наживо - важко зрозуміти. Разом з тим, як вчать у школі, існують умовні знаки (цифрові, лінійні та значкові), які для бувалого подорожуючого перетворюються на реальну підказку обраного шляху. Одначе, останні десятиліття, про що мені не раз нагадувала практика мандрівок, ми прислуговуємось геть викривленими, як за точністю зображень, мапами!? Причиною «халтури матеріалу» стає відсутність перманентної роботи картографів у внесенні своєчасних уточнень та виправлень. Не сталось виключень і цього разу, тож чимало з зафіксованого оком на місцевості не знайшло підтвердження на мапі, яку я тримав у руках.      На радість, початкова ділянка асфальтового покриття до Михальчиної-Слободи від дороги «державної» виявилась у пристойному стані, тож чимчикувати було куди приємніше, ніж відрізком із глибокими зопадинами, «ввівшим» мене у село.
                                            Кукурудзяне безглуздя
   
 Окремо для публіки творчої, яка полюбляє строкатість навколишнього природного середовища, хочеться додати враження від побаченого по обидва боки дороги під час мандрівки! Подібні спостереження давно цікавлять і автора цих рядків. Тим більше, що природні сюжети у Сіверському краї, навіть за мінливої березневої весни, не виказуючої намірів до швидкого пробудження, не залишають місця байдужості! От тільки подорож до Михальчиної-Слободи примусила засумніватися у позитивному впливі на настрій сотень гектарів полишених з минулої осені кукурудзяних ланів. А тут цієї культури, якою генсек Микита Хрущов у 50-ті - на поч. 60-х хотів засіяти весь Союз, стоїть справжнє море! Хоча, як не дивно, на ланах, які підходять до Московії - кукурудза скошена!? Натомість ті, що ближчі до нашого «тіла» мають перспективу зростати другий рік?
                                                Журавлине кохання
     Як би там не було, а місцева природа бере своє! І кожна її дрібничка додає нам стільки позитиву, якого не відшукати у геть урбанізованому середовищі. Тому й захоплює симпатична картина шлюбних ігор журавлиного дуету з неймовірно потужним курликанням посеред гігантського поля! Мабуть, вони обрали сей безлюдний, тихий простір під «гніздову територію» і сміливо заявляють про свої «наміри» рідним по крові?
                                             Газдуваті слобідчани
     За парочку кілометрів від перших хатин Михальчиної-Слободи крізь «гробову» тишу гавканням заявляють про себе традиційні охоронці селянських помешкань. Ближче до села - вже чути «невсипущих» господарів курятників! До речі, домашньої птиці у селі чимало. Її тримають майже всі справні слобідські газдині. Яйця, дієтичне м’ясо, перо! А в кількох копанках, котрі до липневої спеки наповнені водою, поважно розрізають тихе дзеркальне плесо вигодовані та чисті гуси. Тим більше, що в цьому році для водоплавних тварин через ранню весну – справжній рай! Не менш розкішно на широкій долині р. Рогозни, правої 19-кілометрової притоки Десни, щасливими почуваються прадавні «трудяги» - коні з приватних господарств.
   

 Один з господарів - 27-річний Будник Сергій доглядає двох коней. Каже, що не зловживає горілкою. На що від гостя, що з’явився так рано у селі, викликавши, мабуть, не в одного аборигена чимало запитань про причини візиту, чує похвалу на свою адресу! Радіє за теплі слова і спокійно розповідає про родину: 20-річну дружину та двійко діточок. За кілька хвилин спілкуємось вже в трьох. Розібратися з буденними проблемами слобідчан допомагає 44-річний Коптель Олександр.  

Він також батько і, до того ж - зовсім не лінивий. Каже, що не так давно мав свіжину від 180-кілограмової свині білої породи! Виросла за 8 місяців! В обох родинах є земля, господарство і бажання працювати.
     Коли входив у село, цікавою видалась ранішня зустріч зі здавальниками молока.
Очікували прибуття машини з Новгород-Сіверського молокозаводу, який наразі купує сировину для виготовлення масла та сиру за 4,5грн. за літр. Люди з задоволенням отримують журналістський презент - примірник часопису «Правий Берег Десни». Фотографуємось на згадку про зустріч на славетній слобідській землі!
                                       Відтепер школа - «автобусна»
     Пару годин вивчаю планування та архітектуру села. Трішки сумно стає після оглядин найвиразнішої будівлі населеного пункту - Михальчино-Слобідської школи І-ІІст.

 Старовинне приміщення ще кілька років тому вправно виконувало шляхетне призначення – служити юним слобідчанам за «храм» науки. Тепер близько півтора десятки дітей різного віку разом із кількома дошкільнятами вимушені щоранку (о-пів на восьму) на автобусі добиратися в Грем’яцьку школу. Зачинилися двері й початкової ланки, що є неприйнятним, як за мірками людяності.  Свят Шульга, учень 6-го класу, розганяючи дощові потоки з прохолодного березневого неба, на мить зупиняється, щоб висловити власну думку щодо поїздок за знаннями до бувшого районного центру - до Грем’яча. Каже хлопець, що вимушений звикати. Адже повернути життя не вийде, рівно як і не стане ніхто по-новому відкривати школу для невеликого гурту його друзів. Однак, хлопець погоджується, що такий «автобусний» спосіб отримання знань у чужій школі є «особливим» випробуванням! Витрачається щоденно більше години на поїздку. Дорога ж - не автобан! Та й у школі перед очікуванням на відправлення додому досить часто молодші школярі вимушені нудьгувати, очікуючи на старшокласників!? Одним словом - підвезення автобусами молодого племені з «неперспективних» сіл, на кшталт Михальчиної-Слободи до так званих «опорних» навчальних закладів не є остаточною і доведеною «позитивним» досвідом панацеєю. Тож, великим реформаторам на чолі з міністеркою пані Гриневич варто й про село серйозно поміркувати. Оскільки заміною авторучки червоної на «зелену» чи введенням практики малювання «каракуль» у зошитах олівцем серйозні нововведення у тій же початковій школі не мають завершуватися. Здається, якраз про таке, нехай і мовчачки, але говорили незнайомому журналісту і педагогу з багаторічним стажем з Новгорода-Сіверського очі Святослава Шульги, з задоволенням взявшого в подарунок на пам’ять примірник «Правого Берега Десни»!
                                                   Коли не ми, то хто?
 
   А пані Олена Дорошенко, 32-річна директорка Будинку культури - мати двох діточок, розповідала про прагнення аматорів зробити часто нелегке селянське життя «різнокольоровим» та цікавим.  

А працює сільський «міністр культури» на 0,75 ставки. Пані Олена задоволена, що серед свідомих людей знаходяться достойники, котрі підставляють плече. Добрі слова мовила й про допомогу від директора «Агролісгоспу» Юрія Охріменка, який разом зі своїми колегами-обранцями ніколи не відмовляє в потребах при організації відповідних заходів.
 
   Наразі ж у селі, за словами мешканців, проживає більше 200 людей. Переважають літні люди. В той же час, навіть з тих, кого випало зустріти на вулицях навіть за дощової погоди, прагнули довести, що не все так погано у нашому домі. Інша справа, що варто змінюватися всім. І, перш за все, погоджуються, що має по-іншому працювати районна влада. На жаль, їх, виконавців політики держави в районі «по прізвищам» вважай знають хіба що 3-5% з активної публіки. І причина - чиновники зовсім не бувають у селі. Окрім весняного «сходу громадян», на який може завітати один чи парочка функціонерів.
 
   Натомість, селяни задоволені обраним на останніх виборах головою сільської громади Володимиром Жирним. Мовляв, розуміє чоловік, що варто наполегливо працювати, щоб утримати у такий складний час віддалене від райцентру село «на плаву», до того ж - не розраховуючи на допомогу з району.
     А село - справді охайне. В усякому разі його центр не нервує око! Інша справа, що бідність, викликана шаленими цінами, не спонукає людей до активного фарбування паркані чи встановлення конструкцій з бляхи навколо осель, до яких припали душі міських мешканців. В той же час, своєрідним «декором» сіл прикордоння, серед яких і Михальчина-Слобода, стало небувале останнім часом засилля простору супутниковими «тарілками». От тільки весь цей «маскарад» металевих конструкцій нагадує нам, як ми втрачаємо свою інформаційну незалежність. Особливо балакучі жінки «відкривають» секрети, на зміст яких, чомусь, три роки закриті очі державного чиновництва? Стає зрозумілим, що чимало місцевих чоловіків шастають на заробітках на Московії. Більшість - у тамтешніх лісгоспах чи сільськогосподарських виробництвах. Їздять «через десять днів на десять».   Одна молода господиня розповідала, що чоловік «привозить 4,5 тис. гривень!? А де подібне заробити у нас?» Розмова про заробітки, про відсутність роботи виводить на новину, що якісь «чужі люди» заселяють колись «живі» навколишні маленькі села. Жінка розповідає, що, начебто, в с.Миколаївському з’явилися якісь «старовіри», бо з бородами. Мовляв, вже й поселення перейменували по-своєму. Пропагують відхід від цивілізації, хоча самі на «джипі»! Туди ходять місцеві чоловіки «на заробітки»! А в них грошей багато. Рускіх» Я, їх боюсь. Якісь страшні вони, - завершила молода пані розмову про зміни життя у селі, про чоловіків, можливість працевлаштування та нестачу грошей.
                                         У головах - «московська» правда
     Про московсько-українську війну з мешканцями обох сіл говорити важко. У значної частини публіки в головах - все «догори дригом» з надією, що «наша влада порозуміється з путіним» і що «наші хлопці заробляють там хороші, у порівнянні з новгород-сіверськими можливостями гроші, за якими, коли б не було дурних кордонів, не треба було б долати сотню кілометрів. Просто - перейшов через поле - і ти у сусідньому російському селі». Одним словом - у головах «новасті от кісєльових!» Хоча є свідомі громадяни, котрі переживають ворожу авантюру, як будь-який українець. Навіть пишаються у розмові, що із села «двоє хлопців побували на війні».
В той же час, наразі велика проблема і в головах чиновників. За формулою «професора Преображенського». Адже, чи багато зусиль треба докласти на бюрократичних рівнях, щоб поштарка з Михальчиної-Слободи перестала двічі на тиждень, «туди-сюди», пішки чи на велосипеді долати більше 10 кілометрів до поштового відділення у Грем’ячі? При тому, що на сусідні Бучки, де залишилось відділення зв’язку, через Михальчину-Слободу у ті ж дні їде спеціальна машина!? От тільки їй, чомусь, не написано завдання зупинятися у селі, яке, до того ж, позбавлено і фельдшерського пункту, і маршрутного автобуса…
І все ж, люди люблять своє козацьке село, яке започаткувало життєпис на поч. 16 століття, люблять розкішну природу з оточуючими лісами, широкою долиною  
 маленької річечки Рогозни, з гуртом лебедів, які прижились на місцевому озері! Нащадки Гетьманщини ще з Середньовіччя навчились працювати по-українськи. Так, на себе та своїх нащадків заради майбутнього і яким сьогодні окрім, як на свою працю, нема на кого і що сподіватися. І дарма, що у значного прошарку сільської громади у свідомості досить сильно переплуталась правда і кривда про війну, розв’язану сусідньою московією проти України. Слобідчани все одно хочуть миру та щастя своїм дітям, а так і всій Батьківщині. Амінь.

 

Категорія: Люди | Переглядів: 219 | Додав: Valery | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 1
avatar
1
4,5 грн за літр молока це геноцид. жесть.
avatar